ТАРАСІВ СОН
  Був пізній вечір. У Шевченковій хаті діти лягли спати. Усі вже спали, лише Тарасик не міг заснути. Він думав про те, як завтра піде до сестри Катерини. Вона вже одружилася і поїхала з чоловіком жити в друге село. Тарасик нудьгував за своєю нянею. Тим паче йому бракувало її тепер, коли не стало дорогої матусі, а до хати прийшла сварлива мачуха. Тарасик побіг і заховався у бур'яні.
  Несподівано він побачив під яблунею матінку. Вона була така гарна, молода, одягнена в усе біле. Мати підійшла до нього, взяла за руку й повела хлопчика до церкви. То була та сама церква, до якої Тарас ходив щонеділі. Там так любив він приглядатися до святих ікон. Але тепер церква була чомусь іншою. Вона вся блищала, а ікони виглядали світлішими та виразнішими.
  Тарасик став навколішки перед престолом та й почав гаряче молитися. Почував себе таким щасливим! Матуся була біля нього. Потім він устав і пішов за матір\'ю. Вони вийшли з церкви і попрямували в Тарасів садок. Там сіли під тією самою яблунею, де вона з'явилася. Мати взяла хлопчика на руки. Йому було так добре! Вона щось ніжно говорила йому, а потім закінчила:
— Будь сильний, синку, не піддавайся лихові!
Тарасик хотів щось відповісти, але враз відчув, що матері вже немає.
  Тарасик здригнувся, розкрив оченята і побачив перед собою не розквітлу яблуню, а вікно. Він хотів ще трохи помилуватися своїм чудовим сном, але мачуха вже будила його і кричала:
—    Уставай, ти, ледарю! Як довго будеш висиплятись?! Пора на леваду!
  Тарас швидко встав, натягнув штанці й зітхнув. Потім вибіг у садок до розквітлої яблуні...
—    Мамо, мамочко, хоча б уві сні приходь до мене, і то я буду щасливим.