Головна » Файли » Для моїх учнів » Казки з полиці

Всеволод Нестайко "В країні сонячних зайчиків"Розділ 2
11.12.2016, 19:54

Всіх дітей, що жили в колонії, любив дід Маноцівник, до всіх однаково добре ставився. Але був серед них один хлопчик, з яким найдужче подружився дід і якого обрав своїм першим помічником. Хтозна, може, тому, що це був єдиний хлопчик, до якого не приходили рідні. Батьки та всі родичі його загинули під час повстання проти хуліганців, і хлопчик лишився сиротою.  Йому було дев’ять років, і звали його Веснянка. Кмітливий і моторний, він був улюбленцем усієї колонії. Ніхто ніколи не бачив, щоб він плакав, хоча йому, напевне, часто бувало сумно й гірко. Адже до всіх дітей, хай раз на місяць, та все ж приходять батьки та рідні, а йому навіть чекати нікого…  І, незважаючи на це, Веснянка завжди був усміхнений і веселий. А коли бачив, що хтось із дітей сумує – обов’язково вигадував яку-небудь кумедну штуку, щоб розважити, розвеселити товариша. І співав при цьому таку пісеньку:      Хоч у нас у кожній хаті  Всі руді й веснянкуваті,  Та рудішого за мене  В світі цілому нема.  Я такий рудоголовий,  Рудовіїй, рудобровий,  Що рудою біля мене  Робиться вночі пітьма.    Ви, будь ласка, усміхніться,  Усміхніться – не баріться,  Бо нема нічого краще,  Ніж усміхнене лице.  Ви забудьте всі турботи  І беріться до роботи  Вам одразу стане краще.  Я кажу вам щиро це.    Я веселу вдачу маю,  Всіх сумних я розважаю.      Всі дуже любили Веснянку. І навіть лісові друзі діда Маноцівника, птахи й звірі, щиро потоваришували з хлопчиком. Він частував їх ласощами і часто бавився з ними.  Найближчими Веснянчиними друзями були слон Бреус і мавпа Мандрика. Клаповухий велетень Бреус, коли будували колонію, працював бригадиром слонів-крановщиків і ще тоді подружив з Веснянкою Сидячи на спині Бреуса, Веснянка подавав команди, і слон точно виконував їх. В парі з ними працювала й мавпа-верхолаз Мандрика. їхня дружба міцніла з кожним днем. Коли будівництво закінчилося, слон Бреус і мавпа Мандрика почали виступати в цирку діда Маноцівника, а у вільний час Бреус катав дітей на своїй широченній спині, а Мандрика смішила їх різними витівками.  Дід Маноцівник іноді дозволяв Веснянці невеликі мандрівки з Бреусом та Мандрикою в нетрі лісу. Хлопчик сідав слонові на спину, поряд з ним умощувалась мавпа, і Бреус, мов танк, продирався крізь тропічні хащі. То були цікаві, захоплюючі подорожі. Які чудернацькі рослини бачив Веснянка, яких дивовижних звірів зустрічав! Тут були квітки, на пелюстках яких міг спокійнісінько вмоститися здоровецький дорослий дядько, і манюні пташки завбільшки з велику муху; гігантські ящірки завдовжки в два метри і дерева не вищі трави…  Кожна нова подорож приносила хлопцеві нову радість – він дуже любив природу.  Одного разу троє друзів вирушили до лісу. Веснянці було весело, він наспівував пісеньку:      Гей, веснянки мої,  Ви ще й досі,  Ви ще й досі  У мене на носі.      Слон Бреус теж був у доброму настрої і бадьоро біг, махаючи хоботом. Вони навіть не помітили, що одійшли далеко від колонії…  І раптом пролунав постріл, потім другий, третій… Мавпа дико зойкнула й скотилася на землю. Слон Бреус зупинився як укопаний, потім почав осідати на коліна, важко зітхнув і повалився на бік. Веснянка впав у кущі. Вдарився й знепритомнів…  Коли він розплющив очі, то побачив, що над ним стоять троє здоровенних дядьків з гвинтівками в руках. Веснянка одразу впізнав їх. Це були хуліганці Біль Каналія, Джон Дибуль і Том Павук, яких знала уся Ластовинія.  Біль Каналія був високий, худий, з гачкуватим носом і одним-однісіньким оком; Джон Дибуль – теж високий, але товстий, з патлатою чорною бородою і кульгавий, а Том Павук – дуже волосатий, з великим животом і довгими тонкими руками – справді схожий на павука.  Всі троє розглядали Веснянку і мовчали. Веснянка зіщулився, чекаючи страшної кари.  Нарешті Том Павук мовив:  – Гм… Звідки взявся тут цей рудий хлопчисько?  – Справді – дивно! Як він сюди потрапив? – підозріливо примружив своє єдине око Біль Каналія.  – Гов, ти! Ану відповідай, що тут робиш? Звідки ти тут узявся? – гаркнув Джон Дибуль.  Але Веснянка мовчав. Що він міг відповісти? Не виказувати ж таємницю колонії!  – Ти що, німий?! Говорити не вмієш? – ще дужче загорлав Джон Дибуль. – Відповідай, коли тебе питають!  Та Веснянка тільки мовчки похитав головою. Хай думають, що він німий!  – Стривайте, я, здається, зрозумів! – скрикнув Біль Каналія. – Мабуть, десь тут, у лісі, переховується ластовинська дітлашня. І цей хлопчик звідти.  – Он воно що! Ах негідники! – перебиваючи один одного, зарепетували Том Павук і Джон Дибуль. – Негайно веди нас туди! Зараз же покажи, де ховаються втікачі!  Побачивши, що Веснянка не рухається з місця, Джон Дибуль вихопив з-за пояса здоровенного ножаку і замахнувся на хлопчика:  – Ти що – нещастя захотів?! Веди, а то тут тобі й смерть!  Ще хвилина – і довелося б нам назавжди попрощатися з Веснянкою. Веснянка сам це добре розумів. Не варто було так безглуздо вмирати! І він підвівся й повів хуліганців у лісові хащі.  Та невже ти думаєш, що Веснянка повів їх у колонію? Ні! Веснянка ладен був краще загинути, аніж зрадити друзів. Він не тільки не повів хуліганців у колонію, а навпаки – вирішив завести їх у нетрі тропічного лісу, якомога далі від колонії. Іншого виходу не було. Так він хоч не даремно загине, а відведе небезпеку від друзів.  Веснянка йшов попереду, за ним – Том Павук, потім Біль Каналія, а останнім шкандибав Джон Дибуль. Руки Веснянчині були зв’язані ззаду міцним мотузком, кінець якого тримав Том Павук.  Про втечу годі було й думати.  Хуліганці йшли і хрипкими голосами щосили горлали на весь ліс:      Ми хоробрі хуліганці,  Хуліганці-грубіянці!  Бійка – наша праця!  Нас усі бояться    Гей, прохожі молодці,  Оддавайте гаманці!  Оддавайте гроші,  Поки ми хороші!    Той не вирветься із рук,  Кого держить Том Павук.    Любим бити ми дітей!  Чімбараси,  Бумбараси,  Тулумбаси,  Гей!    Бац! Клац! Тиць! – Беркиць! –  От і вся розмова.  І лежить наш ворог ниць,  Смирний, як корова.     За хвилину двісті куль  Випускає Джон Дибуль.    Любим бити ми дітей!  Стрики-брики,  Чикилдики,  Гречаники,  Гей!      Хто нас зустрічає,  Той одразу має  Вітер у кишені  Й лиха повні жмені.     Будь-який нестерпний біль  Зробить вам добряга Біль.    Любим бити ми дітей!  Стуки-грюки,  Баналюки,  Закаблуки,  Гей!      Бачиш, яка грубіянська і негарна пісня була в поганців-хуліганців. І співали вони її такими противними ревучими голосами, що аж зашпори у серце заходили.  Веснянка йшов, не оглядаючись, сумно похиливши голову. Не хотілося хлопчикові вмирати. Так дзвінко щебетали пташки в гущавині, так буйно цвіли в траві квіти, так весело світило сонечко, пробиваючись крізь зелене мереживо гілок! Хороше жити на світі! Невже це останній сонячний промінь у Веснянчиному житті? Прощавай, любе сонечко! Прощавай!..  Несподівано Том Павук дико скрикнув, і Веснянка відчув, що він випустив мотузок. Хлопчик оглянувся. Том Павук з усього розмаху вцідився носом у дерево. Щось засліпило його, і він нічого не бачив. Біль Каналія і Джон Дибуль теж крутилися на місці, затуляючи руками очі. По обличчях хуліганців бігали якісь вогненні сліпучі плями! І хоч троє хуліганців несамовито кричали та лаялись, проте були безпорадні, мов сліпі котенята.  Веснянка, переконавшись, що вони на нього не звертають уваги, кинувся тікати.  Довго петляв він лісом, щоб заплутати сліди. Раз у раз хлопець зупинявся й прислухався – чи не женуться за ним хуліганці. Але погоні не було чути, – мабуть, хуліганці все ще боролися з тією таємничою сліпучою напастю.  Лише пізно ввечері добрався Веснянка до колонії. Під час своїх мандрівок він добре запам’ятав дорогу і тому не заблукав.  Було вже пізно, але в колонії ніхто не спав. Усі хвилювалися, чекаючи Веснянку. І дуже зраділи, коли, нарешті, побачили його.  Затамувавши подих, слухали діти розповідь Веснянки про страшну пригоду в лісі. А коли він розказав про трагічну загибель добродушного слона Бреуса та веселої мавпи Мандрики, діти дуже засмутилися. А сам Веснянка не витримав і заплакав. Діти вперше побачили, як Веснянка плаче. Йому так жаль було своїх вірних друзів, що сльози самі собою котилися з його очей.  В цю ніч хлопчик довго не міг заснути. Він лежав з розплющеними очима й думав. Думав про те, як важко жити в країні, де панують жорстокі хуліганці, які знущаються, грабують і вбивають ні за що. Невже так буде завжди? Невже ніяк не можна перемогти цих нелюдів? Невже не можна боротися з тією темною силою, яка підтримує їх?…  І дивно – дід Маноцівник немов прочитав ці Веснянчині думки. Веснянка не помітив, як старий дресирувальник підійшов до його ліжка, сів на краєчку і заговорив:  – Не сумуй, Веснянко, не сумуй, мій хлопчику! Недовго пануватимуть хуліганці на нашій землі. Недовго нам терпіти. Скоро настануть інші часи, повір мені. Ти знаєш, – забув тобі сказати, – я бачив учора сон, дивний, світлий, радісний сон. Немов гинуть лихі ворожі сили, валиться влада хуліганців і пропадає все темне і зле, що є на світі… І чомусь у цьому сні я бачив тебе, Веснянко, – ніби переживав ти якісь неймовірні пригоди (от не пам’ятаю тільки які!), з кимось боровся і когось перемагав. Я бачив тебе щасливим уві сні. Отже, не сумуй, хлопчику, я певен, що тебе чекають цікаві пригоди й великі радощі. Спи, Веснянко, спи…  Веснянка не міг зрозуміти, чи правду каже дід Маноцівник, чи просто так, щоб утішити, – але хлопчикові стало якось одразу легко, хороше і спокійно. Ніби чиїсь ніжні ласкаві руки закрили йому очі, і Веснянка заснув…  …Минав час, і страшна пригода в лісі потроху почала забуватися, як забувається все неприємне й погане. Лише зрідка згадували про неї. І одне тільки дивувало і просто-таки збивало всіх з пантелику – що ж то таке засліпило тоді хуліганців і дало змогу Веснянці втекти? Що воно було – маленьке, блискавичне і сліпуче?  Всі сушили над цим голови, але так і не могли зрозуміти.  І залишалося це поки що нерозгаданою таємницею.

Категорія: Казки з полиці | Додав: LeNcHik
Переглядів: 41 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar